Як сильно ти цього хочеш?” – ця фраза стала свого роду лейтмотивом моїх тренувань щонайменше останні пів року – від повторної травми, тривалого і непростого процесу відновлення до повернення спортивної форми та підготовки до Чемпіонату світу з трейлраннінгу в Португалії (TWCH2019 in action: як це було)… Адже коли приблизно уявляєш скільки часу та зусиль займе процес, а також про відсутність будь-яких гарантій успіху – чесна відповідь на це питання – є ключовою.Тут вже доводиться заразом відповідати й на супутні питання щодо: поставлених цілей (для чого я це роблю? що хочу, зрештою, мати? ким хочу стати?), розстановки пріоритетів та мотивації (що змушує мене вставати о 5-ій, 6-ій ранку та йти на тренування? і т.д.).

Однак, це був тільки ліричний вступ-відступ щодо моїх асоціацій із самою назвою твору Мета Фіцджеральда 🙂 Насправді, книга “Як сильно ти цього хочеш? Психологія панування розуму над тілом” стосується набагато ширшого кола речей аніж реабілітація після травми. Вона багато в чому про “ігри розуму” – тобто те, як можна працювати зі своїм розумом і через психіку, регуляцію сприйняття рівня навантаження впливати на тіло та його можливості, покращюючи власні результати, долаючи свої ліміти. Про деякі аспекти, які стосуються ультрамарафону – я вже писав у статті для “Куншту” “Як “обдурити” мозок і пробігти 100 кілометрів?” .

Як на мене – книга дуже гарна спроба в доступному форматі, розказати про принципи взаємодії між нашим розумом і тілом у видах спорту на витривалість, беручи за основу психобіологічну модель зв’язку між тілом і розумом, запропоновану італійським спортивним фізіологом Самюелем Маркорою.Мет Фіцджеральд розповідає все на прикладі реальних історій ТОП-атлетів: Грег Лемонд, Кедел Еванс, Пола Ньюбі-Фрезер та ін., а також наводить багато цікавих референсів на дослідження науковців.

З точки зору науки – значну частину результатів експериментів, які згадуються, як на мене, не можна інтерпретувати так просто й однозначно, як робить автор. Особливо це стосується області психології. Крім того, щоб справді стверджувати про наявність/відсутність якогось з ефектів, кількох досліджень на невеликій групі Pro/любителів – явно недостатньо. Потрібні десятки, а краще сотні таких експериментів та, відповідно, сотні, а краще тисячі учасників таких досліджень… Тож чимало висновків – ще мають бути підтверджені. Втім, без сумніву весь матеріал, наведений у книзі, цікавий і буде надзвичайно корисним для тих, хто ставить високі цілі у різних видах endurance sport.

Наш мозок, незважаючи на ті масиви досліджень, які вже проведено, – лишається досі великою таємницею. Тож в області роботи мозку та спортивної фізіології, певен, – нас чекає ще чимало відкриттів…

А от з точки зору свого досвіду подолання марафонських дистанцій та ультра – знайшов чимало цікавого матеріалу в книзі, який підтверджується й моєю практикою.

1. Генетика і спорт

Дійсно, для кожного з видів спорту – буде існувати набір ознак атлета (успадкованих генетично), які даватимуть йому перевагу порівняно з іншими. Відповідно, “пробитися” на вищі сходинки в таких видах спорту тим атлетам, які такого набору якостей не мають – буде майже не можливо чи дужже складно.

І щоб дійсно за таких явно невигідних умов чогось досягти – потрібна як повна самовіддана любов до цього виду спорта у атлета, постійна цілеспрямована робота з покращення своїх навичок та пошук у себе “переваг”, які дозволять нівелювати слабкі сторони й стати першим. Прості механічні повтори та накопичення тренувальних годин – не виведуть на вершину. А от використання можливостей мозку, його адаптивності до будь-яких складних умов – цілком може дати позитивні результати. Приклад у Главі 7 (“Сегодняшняя слабость – завтрашняя сила”) з новозеландськими гребцями, які перемагали набагато більш “підходящих” для цього виду спорту атлетів на Чемпіонатах світу, Олімпійських іграх – дуже наочний.

2. Нейропластичність мозку

Власне, використання можливостей мозку, явища нейропластичності – дужже гарно розкрито у Главі 5 (“Польза обходных путей”) на прикладі Серени Бурла, атлетки США, яка після операції по видаленню пухлини втратила також частину двоголового м’язу стегна. Незважаючи на це – спортсменка стала показувати навіть вищі результати в бігові, – кілька років поспіль покращувала свій РВ на марафоні пробігши марафон у 2013р. за 2:28:05(!), а в 2014р. стала чемпіонкою США на півмарафонській дистанції! Все це завдяки тому, що мозок – перебудував зв’язки між нейронами й “налаштував” більш ефективну взаємодію з м’язами ноги Серени, в т.ч. тієї частини двоголового м’язу стена, яка лишилася після операції. Цей приклад використовую на своїх Лекціях 🙂

3. Груповий ефект

Про цей ефект розповідається у Главі 9 (“Груповой эффект”), на прикладі виступу команди США з кросу у 2013р. А крім того, розглядаються сучасні теорії феноменальних результатів бігунів Фінляндії (1912-1928рр ХХст.) і Кенії нині.По-суті, груповий ефект – проявляється у впливу середовища в якому тренується, змагається атлет. Цей ефект можна спостерігати й під час різноманітних командних змагань, естафет, де атлет за рахунок додаткової мотивації, відповідальності за командний результат – може показати значно вищі результати аніж якби виступав сам. Але не тільки.Для мене поки хорошею ілюстрацією групового ефекту – є літні табори – у які ми з однолітками їздили, коли займалися карате. Спільний інтерес, мотивація тренуватися помножена на досвід тренерів та окремих учасників – дають надзвичайний приріст результатів у всіх учасників таких таборів/зборів.

4. Ефект аудиторії

У Главі 10 “Чего вы от себя ждете?” – йдеться про ще одне цікаве явище – “ефект аудиторії”. Підтримка вболівальниками чи схвальна, позитивна реакція на наші зусилля під час тренувань/змагань має досить суттєвий ефект. Це помітили давно, взяти хоча б виступи атлетів на чемпіонатах, олімпіадах, які проводяться в їхній рідній країні, зустрічі на “своєму” і “чужому” полі в футболі і т.д.Я вперше всю потужність цього ефекту відчув на Bojko trail, який проходив у Карпатах минулого року (“Bojko Trail”: 50-ти мильник українськими Бескидами). Хоча трейл проходив в Україні, з майже шестисот учасників нас було всього 30 українців і аж 550 поляків. Коли я біг, то кожною клітиною тіла відчував підтримку “наших”, які волонтерили, спостерігали у ФБ і бажали перемоги. Це було неймовірне відчуття і дійсно – немов додавало крила!

Психобіологічна модель витривалості – розглядає тіло і розум у постійній взаємодії, де тіло досить чутливо реагує на все те, що відбувається в нашому розумі. Одна з основних тез Мета Фіцджеральда, що результати, а відтак і успіх атлета, залежатимуть не стільки від докладених атлетом зусиль, скільки від сприйняття атлетом докладених ним зусиль. Як навчитися викладатися не на всі 100, а хоча б 110%? Як прилаштуватися “пробігати розпеченим вугіллям” ще більшу відстань”? От в чому питання і окремі “ключики” – знайдете у книзі ;-)Не шукайте “чарівні пігулки”, нових моделей кросівок з покращеною “аеродинамікою” чи то “секретних методик”. Буде майже;) так само не просто, боляче, виснажливо… Тому, не забудьте спитати себе спершу – “Як сильно ти цього хочеш?”


0 коментарів

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.