Cтежка в’юнить поміж деревами. Тьмяне світло ліхтарика вихоплює з темряви корені та покручене гілля. Очі злипаються від втоми, тіло раз-по-раз хитає з боку в бік і, якби не трекінгові палиці, втриматися на ногах було б вкрай важко. Здається, я вже цілу вічність біжу-йду-біжу кудись цим лісом. Навіщо? Куди так поспішати? Cкільки ще потрібно бігти? Можливо – якихось 20 хвилин, а може й кілька годин. Чи – ще одну добу… Хіба можна це точно розрахувати? Математика, тут в горах, працює трохи інакше ніж на рівнині…

Відганяю настирливі думки як лісову мошкару. Змушую себе проковтнути спортивний гель. Є дуже простий спосіб: рахую один-два-три, а тоді швидко вичавлюю густу солодку масу з пакетика. І одразу запиваю водою. Ковтаю. Як гірку пігулку в дитинстві. Після чотирьох десятків гелів спожитих за останні 15 годин організм реагує на спорт-харчування дещо “упереджено”. Втім, для руху потрібна енергія і 100 ккал у вигляді геля – точно не зайві.

Крок вперед. Ще один. Кожна секунда в русі – це маленька перемога. Втім, ця історія буде не тільки про біг, перемоги, шалені гірські краєвиди, силу волі та ендорфіни на фінішній прямій. Поговоримо також про цікаву математику ультра: кількість спалених калорій та з’їдених гелів, число чорних нігтів на пальцях ніг, дні після ультра до того моменту, коли стопи знов нормально влазитимуть у черевики, а годинник покаже, що HRV у нормі… Можливо, багато з цих речей вам поки не відомі, а деякі, навіть, лякають. Втім, нелінійні математичні “рівняння” характерні для гірського 100-мильного ультрамарафону, насправді, пронизують і все наше повсякденне життя. А тому, якщо хочете бігати швидко ультра – вчіть математику. А хочете бути ефективними у житті – бігайте ультрамарафони! (тобто, – вчіть математику 😉

Побігли!

***

The Why

Чому я накульгую стежкою в нічному лісі, за сотні кілометрів від затишного будинку з м’яким і теплим ліжком? Навіщо годинами смажуся на спеці у каньйоні та змагаюся із болем у стопах та спазмами у шлунку? І ще більш неймовірне питання: чому взагалі витрачаю понад 12 годин/тиждень аби підготуватися до всіх цих “страждань”?

Все почалося з питання: “чи зможу я пробігти марафон?”

Це було на перших курсах Академії, тоді, коли я тільки починав бігати. Якихось 100 (насправді, тільки 18:) років тому. П’ять кіл 200 метрового стадіону біля гуртожитку, двічі на тиждень. Марафон з його 42,195м видавався тоді якоюсь “космічною” дистанцією для “надлюдей”… Зрештою, через 5,5 років після першої пробіжки на стадіоні, у вересні 2011 році, я пробіг свій перший марафон Докладно писав про цей досвід на Ноги Боги:
«Знову падаю. Стан – дуже схожий до нокдауну». Звіт про перший марафон, написаний через 8 років
а також розповідав у відео:

Потім були інші марафони, РВ, марафони в горах, трейли, ультратрейли… Але, насправді, моє початкове питання про марафон – було значно глибшим, ніж навіть я собі тоді уявлявляв: “Де межі моїх можливостей? І чи можу я розвинути і загартувати своє тіло і розум аби відсунути ці межі хоча б трохи далі?”.
Одного вечора на Троєщині: моя перша пробіжка

І зараз незважаючи на бажання спати, розбиті ноги та проблеми з травною системою, як би не було кепсько, я був щасливим. Бо саме тут і саме зараз, я міг отримати відповіді на питання, які мене цікавили. Це вже не якесь “кабінетне дослідження” (які теж потрібні), а повноцінне “філд стаді”:)

Навіщо.
Це ключове питання, відповідь на яке дуже рекомендую сформулювати для себе (не плутати із нагуглити!) перш ніж вирушати у 100-мильну подорож.
“Чому я маю “мучити” себе ще 80км, якщо ноги потерпають від судом, їжа не лізе, а попереду темна ніч та перевали з пронизливим вітром?” “Чому я маю продовжувати, якщо Джон/Білл і т.п., який був у значно кращому стані ніж я – вже зійшов з дистанції і сидить цмулить прохолодне пиво на КП?” “Чому я тут?” “Чому я хочу фінішувати цей 100-мильний рейс?”

100 миль – довга дистанція. І, повірте, ви не раз будете задавати собі сотні цих “чому і навіщо”. Особливо, коли стане важко. А стане важко – неодмінно. Тож, завчіть відповідь на зубок, до того як стоятимете на стартовій лінії. Ще краще – зробіть сам стомильник цією відповіддю.

Початок

Каліфорнійське сонце добряче припікало, тож зайнявши позицію у стартовому коридорі поближче до лідерів, я намащував вже 3-ій шар захисного крему SPF50. Як потім виявилося – не дарма.

Моя підготовка до цього стомильника почалася ще після ультрамарафону 50к у листопаді 2022р. І хоча я переміг, однак погіршив ситуацію із паховою зв’язкою, проблема з якою з’явилася ще за кілька тижнів до ультри і, очікувано, загострилася після.

“Золота осінь”: перемога на Golden Gate Trail Classic 50k

Тому, весь грудень та, загалом, січень – мої бігові тренування були вкрай обмеженими по часу, не кажучи по інтенсивності (жодних швидкісних робіт не міг робити). Натомість, намагався замістити цей тренувальний час поїздками на велосипеді. І, звичайно, додалося різноманітних фізіо-вправ та роботи у тренажерці. Інколи, відчував себе “інженером”, який складає до купи складний механізм, яким було моє тіло, думки та мотивація. Підкрутив, почистив, відбалансував і диво, – все знову “блищить та працює”. Але тільки інші “інженери” можуть оцінити – скільки зусиль та часу вкладено в цю роботу.

У 2-ій половині лютого почав робити перші коротенькі інтервальні тренування. А тим часом до Canyon Endurance Ultra by UTMB – найближчого та найдоступнішого логістично рейсу лишалося приблизно 2 місяці. Зробив кілька хороших тренувальних блоків, були і об’ємні тижні і довгі та швидкі інтервали і набір висоти по 3-4000м/тиж. Додавало також певності й те, що минулого року я бігав в рамках цих самих змагань дуже схожу, тільки дещо коротшу 100км дистанцію, а тому непогано орієнтувався у маршруті.

Canyon Endurance 100: перша ультра в США

Варто тут також згадати про “тепловий тренінг”, який організував собі в нашій лабораторії і який, як на мене, відіграв важливу роль під час рейсу, бо переважна більшість DNF серед учасників цьогорічного стомильника, відбулося саме через високу температуру повітря 30-34С.

Біг і спека: фізіологія, акліматизація та практичні рекомендації

Але, не все в підготовці пішло гладко. Як це часто трапляється:), за два тижні до старту – кількість роботи і стресу значно збільшилася, що позначилося на якості тейперінгу.

Коли математика перестає працювати

Повільно стрибаю на місці. Стоячи посеред натовпу бігунів, це найбільше, що можна зробити із розминки. Сигнал від організаторів і – потік бігунів під вигуки та оплески вболівальників стрімко тече вуличками Оберна. З деякою натугою – кількасот метрів вгірку, а потім – плавно й швидко спуском, який губиться десь у долині.

Фото: Canyon Endurance Runs

Скільки потрібно часу аби пробігти сто миль (160 км)?

Я не знаю. І, направду кажучи, ніхто не скаже точно. Принаймні, без інформації про низку додаткових параметрів: вік, стать, біговий досвід, наявність/відсутність травм, особливості дистанції (стадіон, шосе, гори), погода і т.д. Як бачите, кількість перемінних – дуже велика. У моєму випадку, виходячи з фінішного часу минулого року (11,5 год/100 км, +5000м набору висоти), особливостей цьогорічної дистанції (160км, + 5000м набору висоти), моєї форми – хотілося вкластися у 20 біго-годин. Втім, я знаю, що в ультра найпростіша математика – дуже складна. І в рівнянні:
11,5год – 100км (+5000м)
х – 160км (+5000м)

Де “х”, здавалося б, може легко вирахувати 5-и класник, реальний час і реальний “х” у переважній більшості випадків буде більший. Особливо, якщо це ваш перший 100-мильний трейл.

Втім, розрахунки таки треба робити. Адже без цього – дуже легко взагалі не фінішувати дистанцію. Тому, підхід простий – розраховуємо приблизний діапазон фінішного часу і, виходячи з цього – будуємо план щодо харчування (і гідратації), що треба покласти до заброски*, який темп обрати і т.д.
*“Заброска” – на довгих ультра учасникам дозволяється лишати 1 чи 2, рідше 3 пакунки зі своїм власним харчуванням, запасним одягом/взуттям і т.д., організатори доставляють ці пакунки на визначені пункти підтримки і учасник пробігаючи пункт може скористатися вмістом заброски.

Поки що, все йшло по-плану. Темп тримав повільний (а не так, як минулого року), встигав насолоджуватися краєвидами та стартовою ейфорією. Втім, і проблеми почалися майже одразу, навіть до старту…

Houston, we have some problems

Ще на “легенькій” пробіжці за день перед рейсом, звернув увагу, що мій пульс ударів на 20 вище ніж зазвичай для такого темпу. Перегрівся вдень? Передстартові нерви? Стрес останні дні перед забігом? Можливо. От і зараз на початку рейсу, хоча не біг, а “повільно котив” – пульс також був аномально високий.

Але пульс то ще таке. Найбільше мене хвилювала майже повна відсутність сну вночі перед стомильником. Всю ніч не міг заснути. І це при тому, що протягом тижня – також не висипався. Якби йшлося про марафон в горах чи ультрамарафон до 50 миль (а це до 10 годин часу), – я б навіть не звернув увагу на цю обставину. На таких часових проміжках брак сну може незначно позначитися на результаті але не суттєво. Але коли мова йде про стомильник, який може тривати 20год + тут ситуація не така “оптимістична”…
Біг, сон і… ультрамарафон (Part 4)

І, нарешті, поки я біг лавіруючи поміж щільним людським потоком ще одна потенційна проблема не давала мені спокою. Трек. І слова організаторів на брифінгу, що в маршруті є локальні зміни, і що маємо слідувати розмітці, а не треку. Ще з минулорічного досвіду участі у трейлових заходах у США, знаю, що американці досить по-філософськи відносяться до розмітки. Зайвої стрічки точно не повісять, бо ж треба берегти природу. А зважаючи на те, що оновлений через снігові замети маршрут траси являв собою замість лінійного маршруту якісь неймовірні 5 петель (!), моє чуття підказувало, що зайвих км можна тут набігати чимало.

Але всі ці “проблеми” видавалися маленькими “сірими хмаринками” посеред ясного неба. “Шторм” прийде значно пізніше. А поки, сповнені стартового адреналіну ми насолоджувалися красивими краєвидами, відсутністю сильної спеки та можливістю “вигуляти кросівки” у знакових місцях для трейлового ком’юніті. Адже значна частина маршруту рейсу співпадала з легендарними Western States 100.

Melting pot

Ми бігли і бігли, а сонце піднімалося дедалі вище. Ставало спекотно. І, хоча більшість траси проходила десь поміж дерев, – були й відкриті ділянки. На одній із таких, на спуску, натрапили (ми бігли розтягнутою групою 4-5 людей) на загін пожежників. Три десятки чоловіків у повному спорядженні, з пожежними сокирами на плечах піднімалися на гору крутою запилюженою дорогою. Видно було, що їм то не просто дається але рухалися вони досить бадьоро. Через часті лісові пожежі в Каліфорнії – тут маєш бути у супер хорошій фізичній формі, аби виконувати свою роботу…

Після спуску, доречі, відкривалася дуже мальовнича панорама на каньйон з річкою та височезний міст.

Фото: Canyon Endurance Runs

Тим часом температура продовжувала підніматися і через кілька годин після старту сягнула 32-34С. В умовах такої спеки фраза, що США – це “melting pot” (“плавильний котел”) стала набувати зовсім іншого, неабстрактного сенсу:)

Жарти-жартами, а десь на 40км пробігаючи чергову “петельку” покрученого маршруту побачив на власні очі, до чого може призвести спека й неправильний її менеджмент. У тіні на туристичних килимках лежало щонайменше 5 спортсменів. Хтось із льодом на голові, хтось просто.

Особливо часу роздивлятися не було, бо хотів не відстававти від групи, тож поповнив запаси води й ізотоніка, попросив волонтерів насипати льоду в рукава й змочити голову холодною водою. Після цього – швиденько побіг стежкою у ліс.

Фото: Canyon Endurance Runs

Математика харчування

“Ти те, що ти їси” – думав я і прискіпливо дивився на “шведський стіл” із печива, канапок, чіпсів, крекерів, порізаних бананів, яблук, апельсинів, арахісової пасти, салямі, желейних цукерок… Загалом, хороший “стандартний” набір продуктів, який ви зустрінете на будь-якому ультратрейлі. І, все б це чудово підживило мої сили у “звичайному житті”. Але після майже 8 годин бігу – їжа, яку я бачив не викликала жодного ентузіазму (апетиту), швидше – навпаки. І це був знак, що попереду “важкі часи”. Переважна більшість не-фінішів на ультра пов’язані саме з проблемами із харчуванням: людина не їсть достатньо (не хоче або ж і не може), відповідно немає енергії продовжувати рух. Через постійне ударне навантаження, а також те, що кров в основному зайнята живленням м’язів, травній системі складно повноцінно працювати в умовах багатогодинного швидкого бігу.

Насправді, готуючись до стомильника, я відпрацьовував схему харчування згідно якої вживав 300 ккал/год у вигляді спортивних гелів та желейних цукерок. Тобто, три гелі (інколи желейки) кожні 20 хвилин. Калорії отримані з ізотоніком чи колою – не рахував. За основу при підготовці взяв гелі Maurten та SIS. Але також тренувався із GU-гелями та желейками, оскільки саме вони були на пунктах підтримки. Maurten та SIS – взяв із собою зі старту та підбирав із забросок на 3 КП, де це було дозволено (70км, 100км, 130км). Після 70км – вживав гелі з кофеїном.
Щодо гідратації – пив воду та ізотонік, з 60-ого км – додав ще півлітрову пяшку коли, бо дистанція між КП збільшилася. Вживав також щогодини по сольовій капсулі.

Моя стратегія щодо харчування – спрацювала. Бо раніше, більше 2 гелів/годину в мене просто не влазило. Але пройшло 8 годин і вже вимальовувалися певні ознаки, що далі буде не все так просто.
Крім того, група в якій я біг – остаточно “розпалася”. Хлопчина з Орегону – погнав уперед, поки мене обливали водою та напаковували льодом рукава. Ще один відстав по-дорозі. Єдиний член групи, який лишався на КП – новозеландець який зараз сидів у розкладному стільці, яке запропонували волонтери. Спокуслива опція, яку пропонували і мені, однак, знаючи, що попереду ще кілометрів 90 бігу, я швиденько з’їв кілька шматочків кавуна, запив все колою і побіг далі. Сидіти буду вже після фінішу.

Коли 1+1 не дорівнює 2

На цьому відрізку – почалися “пригоди”. Трек йшов через міст по шосейці кілька кілометрів вгору. Відкрита й ду-уже сонячна ділянка. Але. Одразу за мостом сидів фотограф, який чомусь направив нашу групу ліворуч (це, насправді, був шматок треку, який вів на фініш після “великої петлі”). Сонце припікало, пройшло вже багато годин бігу і ми дружньо послідували вказівці. Тим паче з розміткою все було супер! Скрізь висіли стрічки потрібного кольору. Жодних повідомлень, що це “wrong turn” etc. Одним словом – якби не супер-модні годинники, ми б могли добре здивувати волонтерів на наступному КП своєю появою з “неправильного боку”…

Зрештою, пробігши кілометр з гаком ми зрозуміли свою помилку і сутність ситуації в яку потрапили й повернулися знову на трек. Ось і виходить 1 км вперед + 1 кілометр назад = 0 кілометрів подоланої дистанції. А ще 10 хвилин часу і півсотні спалених калорій втрачених на марно. На ультратрейлі треба постійно бути пильним та зберігати фокус. Тоді і математичні закони будуть працювати правильно 😉

Вперед і вгору

Ліва-права, ліва-права… Ритмічно перебираю палицями штовхаю своє тіло до наступного пункту підтримки. Волонтери мені раді. Пробую “бро” (легенький бульйончик на кшталт нашої грибної юшки). Але ж він і смачний! Вміру теплий, не жирний, поживний… Випиваю 3 стаканчики, заїдаю кавуном і прошу волонтерів ще спакувати кавуна з собою. Вони знаходять зіп-лок (пакетик, що застібається) і запаковують кавун. Щасливий – біжу знову в темряву. Під час ультра можливість переключитися із харчування спортивного на натуральне – дуже цінна.

Підйом до Форестхіла можна назвати брутальним. Особливо з огляду на те, що вже майже 90км і 12год+ на ногах. Та ще більше мене непокоїть – як буду збігати вниз цим крутим схилом. Стопи дуже боліли і без палиць було важко пересуватися загалом. Лідерів гонки, які поверталися з Форестхіла цим самим треком зустрічаю за 6км до КП. Ото вже “залізні” у людей ноги…

Втім, чи не найбільш складною ділянкою виявилися останні 3км вздовж дороги у самому Форестхілі до пункту підтримки. Узбіччя сфальтованої дороги, машини і єдина думка – “Коли ж вже буде КП? Де ж воно поділося”?

Good job!

На пункті підтримки у Форестхілі волонтери були вкрай привітні. Одразу запропонували столик і стільчик, принесли заброску та бро. Бульйон цього разу був прохолодний але мені такий варіант також цілком підходив. Шлунок якось перебудувався і тепер знову від вигляду гелів не нудило. Навпаки, відчувався апетит, хоча далеко не на усі продукти.

Фото: Canyon Endurance Runs

Сам пункт підтримки являв собою довгу парковку на якій були припарковані авто і чекали на своїх бігунів рідні та групи підтримки, а також невеликий майданчик в самому кінці парковки, де були намети волонтерів і туалети. Було темно і прохолодно, починала накочувати втома. Я трохи відставав від графіка витративши аж 13 годин на перші 100 км+ але сподівався надолужити час на спуску.

А тому не сідаючи набрав зі своєї заброски гелів з кофеїном, забрав палиці та побіг назад, на зустріч розпорошеному потоку бігунів.

Відбігши від КП не більше 1км зустрів новозеландця, який тільки підбігав. Привіталися, але по його рухах зрозумів, що навряд продовжить гонку.

Спуск давався тяжко. Підбадьорювало тільки те, що на зустріч по одинці, а то й групами по 3-5 чоловік бігли та йшли бігуни. Багатьом було тяжко, хтось питав скільки ще до КП, хтось – мовчки поступався вузькою стежкою, даючи мені дорогу. Усім і кожному горлав:

– Good job!

Напевно, це більше допомагало мені аніж їм. Втім, хочеться вірити, що й когось із тих бігунів, яких зустрів – мої слова справді підбадьорили.

В якийсь момент – бігуни перестали бігти на зустріч. І я повністю повернувся у соло-подорож. Одразу відчув себе піщинкою посеред величних гір та лісу. Проминув ще один пункт підтримки, потім ще один. Вибігаючи з останнього усвідомив, що мій темп, на жаль суттєво впав. Мене хитало з боку в бік і дуже хотілося спати. Тільки завдяки трекінговим палицям вдавалося утримувати рівновагу і не падати, а зусиллям сили волі – тримати очі розплющеними. І, як завжди, розмітка була настільки рідким явищем, що мене постійно мучили сумніви чи біжу у правильному напрямку. Лишалося якихось 16 кілометрів до передостаннього пункту підтримки. Та, на жаль, через втому й проблеми зі стопами – вони зайняли у мене близько 3 годин.

Світанок

Почало сутеніти. І, в момент, коли здавалося, що я остаточно заблукав у хащах і цей ліс не закінчиться ніколи, я почув звук генератора, а невдовзі побачив намети волонтерів, столики, автівки, людей… Що ж, лишилося приблизно 10 км до фінішу: спершу крутий спуск асфальтом (ох-х:), а потім підйом до самого Оберна. Я розумів, що розрахунки по часу зараз не дуже допоможуть, бо стопи боліли страшенно. Але водночас був сповнений рішучості рухатися в напрямку фінішу, після якого можна буде закінчити ці страждання.

Спуск дався дуже складно, ледве чалапав своїми побитими стопами, пригальмовуючи палицями “вільне падіння”. Потім, нарешті, дістався тієї ділянки, яку ми “додатково” пробігли нашою групою через помилку волонтера-фотографа. А далі був міст і… сотні бігунів, які бігли мені на зустріч!

Ні, це були не галюцинації! Адже вранці наступного дня після нашого старту (тобто якраз, коли я біг:) проходили старти інших дистанцій: 100 км, 50 км, 25 км. І ось тут починається найбільш надихаюча частина мого першого 100-мильника.

Майже всі атлети, які бігли на зустріч – віталися, підбадьорювали, посміхалися. Їхній ентузіазм, плавні впевнені рухи поступово передавалися і мені… Забувши про втому, побиті ноги, я й не помітив, як став прискорюватися. А коли вже дістався останнього КП – волонтер взяла дзвона і пробігла метрів 100 попереду мене дзвонячи у нього й сповіщаючи усіх, що біжить учасник 100-мильної дистанції. Це було справді незабутньо! Вже після рейсу згадував дослідження Самуеля Маркори про те, що усміхнені обличчя які показували 25-им кадром учасникам експерименту, дозволяли їм витримувати навантаження довше, порівняно з контрольною групою. Але психобіологічна модель втоми – то окрема цікава тема…

Коли закінчилася хвиля учасників 100 км дистанції – на зустріч з невеликою перервою побігли учасники 50 км. І все повторилося наново. І тут, в самому кінці, я вгледів дідуся, обличчя якого видалося знайомим. Він біг передостаннім але його очі немов світилися зсередини спокоєм та впевненістю. Пізніше, я згадав, хто це був. І пошкодував, що не зробив селфі з легендою Western States 100. Адже це був Gordy Ainsleigh власною персоною, перша людина, яка пробігла Western States менш ніж за 24 години! А впізнав я Горді по фільму “Unbreacable”. Якщо не дивилися – дуже рекомендую!

І, додаю лінк на фільм “Unbreakable”:

Дивовижно, але Горді мешкає в Оберні й навіть сьогодні у віці 70+ років бігає ультра!

Нарешті здолавши крутенький підйом – я у місті. Тут набираю вже спринтерської швидкості (як мені здається:), і фінішую з українським прапором.

Результат

Мій час 22 год 24 хв і 18 місце в загальному заліку, 15 місце серед чоловіків (7-ий у віковій категорії 30-39). На більш ніж на 5 год повільніше за переможця. В той же час, зважаючи, що це був перший стомильник і з 278 учасників, які стартували лише 127 фінішували загалом, результат виглядає не так і погано.

Кілька слів про екіп та спорядження

  • Кросівки Hoka Speedgoat 5
  • Шкарпетки Injunji (ті, що з “пальчиками”)
  • Компресійні гетри One
  • Компресійні шорти Under Armour
  • Футболка триатлетна (no name)
  • Бафф Suunto
  • Віндстопер asics (в наплічнику)
  • Рукава Dynafit

Кросівками Speedgoat 5 (найпопулярніша модель бренду Hoka) – цілком задоволений. Не відбивав собі нігті, як то було минулого року на 100км в моїх Dynafit Felline SL кросах. Втім – 3 нігті таки відпали але то вже наслідок попередніх інцидентів.

По іншому одягу – шкарпетки “з пальцями” від натирань пальців захистили, від натирань стоп – ні.
Триатлетну футболку вдягав заради додаткових кишеней (та й тренуюся у ній переважно:). Дуже виручили рукава, бо туди можна було класти лід:) Якби знаття, що буде така спека – взяв би і якусь бандану – аби також можна було набирати лід і вішати на шию.

Спорядження

  • Ліхтарики (обов’язкове): 2шт Petzl + батарейки та запасні батарейки
  • Стаканчик для води/супу
  • Ізофолія
  • Наплічник Dynafit Alpine 9
  • М’які фляжки по 0,5л (2шт) + плстикова 0,5л пляшка (запасна)
  • Біговий пояс Go far equipment
  • Годинники Suunto9 і Garmin Fenix 6X (із закачаними треками!)
  • Моб. (із закачаним треком!)
  • трекінгові палиці Black Diamond carbon FLZ
  • Сонцезахисні окуляри

По екіпу – все було дуже вдало як для погоди та сухого покриття. Взяв два годинники, бо батарея у Suunto 9 вже мало тримає (протрималася 14 годин) але цікаво було порівняти з Garmin:) Довго шукав на експо, а тоді і в спортмагазині Оберна звичайну м’яку флягу. Були тільки в чохлах по 70$/шт, тож вирішив обійтися звичайною пластиковою пляшкою на 0,5л, як запасною для довгих відрізків дистанції. Спрацювало чудово!

Висновки

Отримав хороший досвід тих викликів, які стоять перед учасником стомильника. До деяких вдалося підготуватися, з деякими безпосередньо зіткнувся під час рейсу. Із речей критичних:

  • харчування
  • сон
  • готовність опорно-рухового апарату
  • акліматизація до температури

І якщо з харчуванням та тепло-акліматизацією все пішло добре, то суттєвою проблемою стала ніч без сну напередодні старту, а також натерті водянки на підошвах під час рейсу, збиті нігті, що призвело до кепської ситуації зі стопами.

Були й дрібніші прорахунки, як то біг без палиць перший підйом на перших кілометрах дистанції, кока-кола після 70 км, повільні дії на пунктах підтримки (втратив на це майже годину!) та ін.

Під час рейсу “спалив” ~ 9250 ккал, згідно розрахунків годинника. Це не так і багато, з одного боку. З іншого, якщо порахувати 50+ гелів по 100 ккал, кавун, бро, колу – то, звичайно, все одно буде певний “дефіцит”, який компенсувався утилізацією запасів глікогену та жирів у організмі.

Загалом, 100-мильник, якщо бігти на результат, потребує значно ретельнішої підготовки часових і фінансових ресурсів. В т.ч. менше стресу, сфокусовані тренування на ключових параметрах (повне відновлення після травми, гірська підготовка і т.д.), повноцінний відпочинок перед стартом, а також адекватної тактики під час самого бігу.

Математика відновлення

Відсипався ще два дні (міг і більше:). Сприяло цьому те, що ледве міг ходити на набряклих стопах, тож добре, що кохана Юля допомогла в ці дні з логістикою Валі до школи.

Набряк на стопах пройшов на 4 день. Гадаю значною мірою завдяки активним рухам – на 3 день возив малечу на велосипеді до школи, їздив у Стенфорд (в лабораторії всі були дещо в шоці з мого стомильного експерименту:).

З наступного тижня після фінішу – почав давати невеликі навантаження. Більше велосипед, баланс і ЗФП. Втім, сюрпризом стало те, що HRV на годиннику показав норму рівно через місяць після мого фінішу. Все ж, 100 миль – це досить серйозний стрес для організму…

***

Звичайно, було б цікаво покращити всі підмічені пробіли у підготовці. Але коли це трапиться – залежатиме від багатьох факторів. Нині, коли тривають жорстокі бої в Україні й від дій та підтримки кожного з нас, тим, хто безпосередньо на фронті, – залежить дуже багато. А тому бігти на результат – буду вже після нашої Перемоги. А вона – неодмінно настане спільними зусиллями збройних сил, волонтерів та всіх, хто підтримує Україну.
Слава Україні!


2 коментарі

Олександр · 13.07.2023 о 12:52

Мої щирі вітання з першим стомильником, дякую за цікаву і корисну інформацію!

Сергій · 13.07.2023 о 19:29

Олександр, дякую за дуже цікаву розповідь. Це була незабутня супер Пригода.!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *